Третя поїздка. Турка 2017

Всім привіт!
Як і обіцяли раніше – публікуємо звіт про третю поїздку з допомогою, на яку ми збирали гроші і речі в фейсбуці і на форумі.
Букв буде багато, але скоротити не виходить ))

Трішки передісторії…
Отже все розпочалося наприкінці місяця липня а можливо і на початку серпня року Божого 2016. Інсує група друзів аматорів футболістів, що кожної п’ятниці збирається разом щоб зійтися у запеклому двобої на футбольному паркеті, а потім у не менш запеклих дебатах, після закінчення футболу, в райському містечку, що зветься гараж, потягуючи легко алкогольні (а деколи навіть і не легко алкогольні) напитки. 

Так от протягом однієї з таких дискусій, де було задіто? питання допомоги держави малозабезпеченим сім’ям, хтось висловив думку, що дуже легко критикувати будь-які дії держави, і тут же запропонував самим допомогти таким людям. Адже зовсім скоро 1 вересня, і якби всі учасники дискусії замість грошей що витратили на пиво та закуску зібрали б докупи, то вже одного школяра можна було б спорядити до школи. Звісно така ідея була зразу провалена всіма іншими учасниками, тому що пропонувати не пити холодне пиво в жаркий вечір, після півтора годинного футболу в закритому залі, могла б хіба людина, яка взагалі не знає радощів життя. А от ідея зібрати рівнозначну суму, щоб комусь допомогти була схвалена. Щоб друзі які не мали можливості або бажання грати в той вечір з нами в футбол не були обділені такою можливістю зробити добре діло, був і зроблений той самий перший пост, з якого все розпочалося. А далі почалось таке, що словами не передати. Замість одної сім’ї, а можливо навіть і одного учня, як планувалося раніше, ми допомогли цілому інтернату. Після того, до дня Святого Миколая, відвезли допомогу та солодощі в інший інтернат.

Як тільки здалося, що все вже втихомирилось як вияснилось, що є ще люди які також бажають долучитися до такої хорошої справи. Звісно робити добро потрібно в будь-який час, незважаючи на пору року чи день тижня, але ми вирішили що гарно було б зробити ще одну акцію і провести її до світлого свята Воскресіння Господнього. І я впевнений що в нас все вийшло.

Як я вже згадував вище, вирішили допомагати окремим сім’ям. З одного боку, можливо ми не зовсім до кінця вірили, що допомога наша доїде до кінцевих адресатів, якщо передавати її державними службами з захисту, з другого боку хотіли мабуть відчути ті емоції, заради яких люди і стають волонтерами. Відчути як це, робити щось добре просто так, тільки тому що ти можеш зробити цю добру справу. І ці емоції ми відчули. Нас перепитувалися кожного разу звідки ми, яку партію чи фонд представляємо і де треба розписатися. Не вірили, що ми даруємо їм продукти тільки того, що знайшлися люди які готові пожертвувати 50, 100, 200, 1000 а деколи і більше тільки для того що можливо з їхньою пожертвою світ стане трохи кращий. Що хтось віддав абсолютно нові або майже нові великі іграшки чи одяг. Що в цих ящиках є взуття, яке можливо і не нове, але ще цілком міцне і непогано виглядає, і що це все можна просто забрати собі, чи дітям, якщо воно їм підходить

Ми бачили радість в очах дітей коли вони помічали упаковки цукерок, що виглядали з кульків, або коли діставали чергового нового улюбленого пухнастого друга з мішка, біль в очах батьків, що вони самі не можуть дозволити купувати своїм дітям нові забавки, адже в селі так багато потрібніших речей потрібно купити в першу чергу, особливо коли дітей в сім’ї багато, а роботи нема. Особливу гордість в очах одиноких батьків, які не зважаючи на негаразди продовжують виховувати та навчати дітей. Здивування від того що допомогу привезли саме їм. Ми бачили як батьки повагом заносили всі наші дарунки в дім, а потім наввипередки з дітьми розглядали що ж там є в тих мішках. Вираз щасливої розгубленості на обличчі одного з татусів, який з гори збіг за “допомогою від депутата” як він сам розказав нам пізніше про свою думку, і був впевнений що той “кульочок” без проблем віднесе назад. А живе сім’я на такій горі, що доїхати туди можна хіба трактором або гужовим транспортом.

 І ось побачивши все що ми для нього вигрузили, просто взявся за голову. Хватало також поглядів сусідів або односельчан цих людей. І здивовано-радісних, і заздрісних, і не розуміючих. Мабуть останніх було найбільше. Ніхто не міг з першого разу зрозуміти що тут відбувається, а ми не могли пояснити від кого це все. Приймали нас і за представників міжнародних гуманітарних фондів (“Хлопці а то Ви тільки в Україну привезли допомогу, чи ще десь?”), і за агітаторів політичних сил (“А де треба підписатися і від кого допомогу привезли?”), і за чиновників різних рівнів (“Де можна на сільського голову пожалітися, що довідку мені не виписує? До якого числа треба довідку подати і т.д.”). Ми не знаємо як ця наша поїздка вплине на подальше життя всіх цих сімей, чи згадуватимуть вони про нас добрим словом, а чи взагалі згадуватимуть. Проте як казав мій товариш що їхав зі мною – “якщо колись хоч хтось з тих дітей до яких ми їхали, чи батьків зробить добру справу, згадавши що колись в скрутну мить допомогли йому, наша поїздка не була даремною”.

На останок (а я попереджав що букв буде багато), хочу подякувати всім хто долучився до нашого маленького діла. 
Ольга Безкоровайна – за те що писала пости, спілкувалися зі всіма хто хотів допомогти, вела список потреб, приймала гроші та речі, і взагалі робила все-все-все.
Андрій Остроушко (Andriy Ostroushko) – який збирав по всьому місту речі які люди хотіли віддати, який поїхав в нашу поїздку пожертвувавши єдиним вихідним в такому своєму насиченому графіку роботи.
Павлишин Михайло – ще один учасник поїздки, людина без якої ми б взагалі нікуди не доїхали )). Наш водій, який віз повним автобусиком по фактично відсутній дорозі допомогу людям, і на всі пропозиції залишити допомогу в Турці, щоб потім розвезли місцеві працівники, уважно дивився на всіх і спокійно казав: “доїдемо!”. І таки доїхали.
Неля Староста – єдина представниця красивішої половини людства, яка без жодної скарги перенесла нашу 12 годинну подорож, і своєю посмішкою допомагала дітям повірити, що все це не сон, а відбувається з ними наяву.
Volodymyr Ohinok– за те що своєю мега пожертвою фактично розпочав нашу акцію.
Іван Романович – друзі якого активно долучилася до збору, і який також допомагав збирати по Львову допомогу.
Viktor Stepanyuk – за всю титанічну роботу по координації нашої допомоги з місцевими працівниками.
Юрій Кузів – наш “стрийський амбасадор”, який фактично заснував наш волонтерський рух.
Микола Феодосійович Гут – начальник управління соцзахисту, який цілий день був нашим супроводжуючим, хоча міг спокійно передати адреси і піти додому, а також розказав нам багато цікавих фактів про турку як історичного характеру, так і цілком гумористичного. Факти про які не довідаєшся ні з яких вікіпедій чи газет, а тільки від місцевого мешканця, і то тільки тоді, коли він матиме бажання поділитися ними.
Всім хто присилав гроші на карточку, передавав гроші знайомими, привозив чи приносив одяг і інші речі. Особливо запам’ятався чомусь хлопчина з 2 банками тушонки )).

Назбирали ми з Вами наступне:

Гроші витратились наступним чином:

Оскільки ми не мали можливості і часу відсортувати весь одяг, що Ви передали, то домовилися з волонтерами турківського району, що залишимо в них одяг, а вони вже розсортують і передадуть нашим сім’ям по потребах. Взуття і іграшки (відсортовані для кожної сім’ї, згідно віку) ми відвозили безпосередньо на місце кожному нашому “підопічному”.

Також кожній сім’ї окрім одягу, взуття та іграшок дарувався ще продуктовий пайок у вигляді:

Наступну допомогу думаю робитимемо знову до першого вересня. Всіх бажаючих запрошуємо долучитися!